Показати матеріали по тегу: Бабин Яр
Ukrainian English French German Polish

Тема геноциду у сучасному світі

Неділя, 23 жовтня 2016 17:27

   Процитуємо слова доктора історичних наук України, професора Станіслава Кульчицького:

«Восени 2018 року настане 85-та річниця Голодомору.

Нашим моральним обов’язком мусить бути звернення до ООН з метою підтвердити на міжнародному рівні визначення Голодомору геноцидом українського народу, як це визнано законом, прийнятим Верховною Радою 28 листопада 2006 року.

Перше звернення до ООН у зв’язку з 75-ю річницею Голодомору було невдалим внаслідок двох причин: протидії Російської Федерації і непереконливої аргументації про мету та механізм сталінської каральної акції. У 2018 році протидія РФ буде послаблена катастрофічним падінням її міжнародного авторитету. Отже, шансів на визнання Голодомору геноцидом Генеральною асамблеєю ООН стане більше. Залишається відкинути помилкові та знайти переконливі аргументи.»

   Тема геноциду у сучасному світі має отримати новий рівень цивілізаційного звучання. Геноцид українства - Голодомор, єврейства - Голокост, кримськотатарського народу - тотальна депортація 1944 та 2016 рр. та окупаційна заборона Меджлісу.

  Український голод 1932-1933 рр. мав іншу природу і іншу мету, ніж єврейський Голокост. Очільники Кремля намагалися зробити українську націю «складовою частиною радянського народу» різноманітними засобами, зокрема терористичними, але не йшлося про цілковите фізичне винищення громадян української національності, тобто про етнічну чистку. Мета державного терору, яким є терор голодом, була одна: підпорядкувати українців, знищуючи і залякуючи їх. Тоді як метою нацистів було фізичне винищення євреїв як певної спільноти - національної, етнічної і релігійної.

  Брак достовірних демографічних даних того періоду завжди впливав на експертні оцінки кількості жертв української трагедії. Спочатку фігурували цифри 3 - 4 млн жертв Голодомору, пізніше цифра зросла - 7 млн, звучала також  цифра 10 млн. Неможливо сподіватися на документальне підтвердження доказів геноциду українців в історичних документах Кремля. У той час на півдні Росії спалахували антирадянські повстання, і вилучення хліба, як виявилося, придушувало їх ефективніше, ніж військова сила. Тоді Сталін зрозумів, що тяжко голодуючі селяни нездатні на опір. 1 січня 1933 року він надсилає керівникам України телеграму з вимогою оголосити селянам, щоб вони здавали державі «раніше розкрадений (!) і прихований хліб». Ті, хто не здавав хліб добровільно, мали бути покарані відповідно до закону від 7 серпня 1932 року, відомого в народі як «закон про п’ять колосків». Свідки Голодомору, які вижили, підтверджують факт цілковитого очищення сільської місцевості України і Кубані від продовольства.

   Це наша з вами історична пам'ять, і патріотичний обов’язок нашого покоління зберегти цю пам'ять для поколінь майбутніх.

  У жовтні 2016 року видавництво «Кліо» випустило у світ 800-сторінкову книгу «І чого ви ще живі?». Тетяна Боряк упорядкувала її з кількох рядків у кожному з опублікованих спогадів, які засвідчували конфіскацію всієї їжі. Книжка є документальним доказом того, що держава створила для селян умови, несумісні з виживанням. Беззаперечним доказом геноциду є сама смерть мільйонів українських селян від голоду.

  В постанові А. Дудченка і заступника Генерального прокурора М. Голомши про направлення кримінальної справи №475 до суду було вжито абсолютно правильну формулу звинувачення: «Навмисне позбавлення жителів сільської місцевості України всіх продуктів харчування і доступу їх до їжі. Що спричинило масове вбивство голодом представників української національної групи як такої, оскільки абсолютну більшість сільської людності становили українці, а абсолютну більшість українців становили селяни». Наголошуємо на необхідності не знімати з контролю дану справу, не зраджувати пам’яті мільйонів замордованих голодом наших співвітчизників.

  Потрібно дуже обережно обирати слова, коли йде мова про страждання будь-якого народу у той чи інший історичний період часу – чи мова йде про геноцид голодом українського населення, чи про жертв Голокосту. Проявом неповаги до народу України пролунав виступ президента Ізраїлю Реувена Рівліна у Верховній Раді України під час парламентських слухань на тему «75-і роковини трагедії Бабиного Яру: уроки історії та сучасність». З його слів виявляється, що пособниками нацистів у розстрілах в Бабиному Яру були українці, серед яких «особливо виділялися бійці ОУН». Виходить, виділялися знущанням, за заявою Рівліна, ті, хто прийняв мученицьку смерть разом з євреями та іншими народами. Наразі історично підтверджено шістсот двадцять одне прізвище членів Організації українських націоналістів, закарбоване серед ста тисяч офіційно визнаних жертв Бабиного Яру — українців, євреїв, ромів, росіян, татар, поляків, білорусів...

 В. Ющенко свого часу дозволив опублікувати секретні списки більшовиків з єврейським корінням, що використовуючи своє службове становище цілеспрямовано винищували український народ через непокору, вбачали своє завдання у боротьбі з православною вірою, підпалі православних храмів і святинь. Відомі також і факти співпраці євреїв з поліцією рейха, факти колабораціонізму, коли саме євреї заарештовували і вбивали і як представників української нації, так і своєї власної.

   Тому не варто просто розкидатись словами, коли мова йде про злочини геноциду, не варто перетворювати старий попіл на вогонь нищівного багаття, тим більше, що гріхів у тих, що виголошують звинувачення, ніяк не менше, а іноді й більше, ніж у звинувачених.

  Адже на долю української нації за нашу багатовікову історію випало чимало страшних випробувань, але, дякувати Богові, ще живі свідки трагедій минулого століття, свідки Голодомору і трагедії у Бабиному Яру. Тому, хоча б з поваги до них, не будемо перекручувати історію, як завжди робили радянські пропагандисти, як продовжують це робити нинішні їх нащадки у Кремлі. Голодне лихоліття 33-го, трагедія Бабиного Яру  - не просто історична минувшина, а незагойна фізична і духовна рана українського народу, яка пекучим болем пронизує пам'ять багатьох поколінь.

   Сподіваємось, що Генеральна асамблея ООН визнає Голодомор українців геноцидом, адже сьогодні необхідно нагадувати про минуле задля майбутнього, бо відсутність історичної пам’яті породжує бездуховність та підштовхує нинішніх шалених агресорів до скоєння нових злочинів проти людства.  

Опубліковано в Історія України

 

“Засобом для розуміння мертвих форм служить математичний закон.

Засіб для розуміння живих форм - аналогія.

У цьому відмінність між полярністю і періодичністю всесвіту”.

Освальд Шпенглер, “Присмерк Європи

Після більше двадцяти років більшовицького «червоного» панування звістка про війну європейської Німеччини з «совітами» для багатьох народів тодішнього СРСР стала надією на звільнення і краще життя. Так думали на перших порах і справжні українці. Сподівались, що здійсниться вікова мрія та постане Україна вільною і незалежною державою. Однак вже за кілька місяців стало зрозуміло, що новий європейський тиран не кращий за попереднього. Українці включились в непримиренну боротьбу з ворогом — гітлерівськими нацистами. В числі найактивніших організованих борців проти гітлерівців та совітів були оунівці. ОУН (короткого періоду пошуку партнерства у спротиві СРСР з європейською гітлерівською Німеччиною) тоді визначила два основних напрями діяльності: легальний (співробітництво з окупаційною владою в адміністративних, політичних, культурних, освітніх структурах) та нелегальний (організація підпільних осередків, ведення розвідувальної роботи та готовність до переходу до збройної боротьби з рейхом).

Для цієї роботи ОУН делегувала майже дві тисячі активістів, які були об’єднані в похідні групи. Одна з таких груп восени 1941 року прибула до Києва, де розгорнула активні просвітницькі практики. У складі групи культурно-освітньої референтури до столиці України перебралась відома діячка ОУН, поетеса, яскравий публіцист Олена Теліга. Її супроводжував чоловік — Михайло Теліга.

Досить швидко Олена згуртувала довкола себе українських літераторів, очоливши Спілку українських письменників. Одним з визначальних діянь оунівців у Києві восени 1941 року була організація друку газети «Українське слово». Це слово своєю потужністю і вірою виявилось настільки сильним, що вже незабаром за ним у кіосках шикувались черги українців. Щоденний наклад газети становив майже п’ятдесят тисяч примірників.

Формування паралельного центру політичного впливу, яким стала просвітницька діяльність українських патріотів, аж ніяк не входила до планів нацистів. І незабаром Олена Теліга, її чоловік Михайло, редактор «Українського слова» Іван Рогач, публіцист Орест Чемеринський, поет Яків Галич (Яків Гальперін) та сотні інших оунівців були заарештовані і стали жертвами Бабиного Яру — однієї з наймасштабніших трагедій нашої землі і нашого народу. Наразі шістсот двадцять одне прізвище членів Організації українських націоналістів закарбоване серед ста тисяч офіційно визнаних жертв Бабиного Яру — українців, євреїв, ромів, росіян, татар, поляків, білорусів...

Правда про саму трагедію тривалий час залишалася прихованою. Спочатку це робили нацисти, а згодом — комуністи.

Питання - чому так робилось - має очевидну відповідь. Режим, який закатував мільйони своїх громадян, не бажав, щоб суспільство (а тим паче міжнародна громада) взагалі піднімало тему масових знищень - розстрілів, катувань, спалювань людей. Бо ж говорячи про злочини гітлерівців, рано чи пізно знову почнуть говорити про злочини радянської влади. І нацисти, і комуністи стверджували свою владу одними і тими ж методами.

Лише на початку 60-х років про трагедію Бабиного Яру заговорили вголос. Це співпало з кількома чинниками — хрущовською відлигою як сподіванням на демократизацію суспільства, що винесла на публічну поверхню низку правдивих літературних творів, посиленням міжнародної співпраці СРСР, зокрема, із США та черговим витком боротьби радянського КДБ з проявами активізації українського національного руху. Тоді і з’явились такі твори як «Бабин Яр» Євгенія Євтушенка та «Бабин Яр» Анатолія Кузнєцова. На відміну від емоційної поеми книга Кузнєцова стала першою, де на документальній основі розповідалось про події періоду окупації Києва нацистами. Ще одна відмінність цих творів у тому, що після Євтушенка розстріл тисяч людей у Бабиному Яру сприймався як трагедія одного народу. Кузнєцов, один із засновників радянської сповідальної прози, був переконаний, що Бабин Яр — це могила народів. Про це він писав, зокрема, у одному з листів до ізраїльського письменника і перекладача Шломо Евен-Шошана: «Думка, що Бабин Яр — це могила лише людей єврейської національності, — неправильна і Євтушенко у своєму вірші відобразив лише один аспект Бабиного Яру. Це — могила інтернаціональна. Ніхто ніколи не підрахує, яких і скільки національностей там поховано, бо 90 % трупів спалено, а попіл переважно розсипано по ярах і полях».

Український історик Юрій Шаповал в одній із своїх розвідок наводить такі слова Анатолія Кузнєцова (який не витримав КДБістської «уваги» і за нагоди залишився у Лондоні): «Якщо вже говорити про арифметику (що мені не до вподоби, але говорімо!), то в Бабиному Яру замучили 50 000 євреїв і 150000 людей інших національностей, з яких більшість становлять українці та росіяни. Я нічого не поділяю і нічого не вирішую. Я просто розповідаю у своїй книжці об’єктивні факти, історичну правду, яка для мене важливіша за будь-які сталі думки. Я розповідаю ЯК БУЛО. Моя книга — це документ, за кожне слово якого я готовий поручитися під присягою у прямому юридичному сенсі».

Розмова про трагедію знищення українців свідомо блокувалась комуністичною владою СРСР, бо тоді одразу виринали з пам’яті аналогії про мільйони жертв Голодомору. Тоді в кожній українській чи кримськотатарській сім’ї говорили би про трагедії розстріляних «ворогів народу», про безліч інших злочинів сталінізму.

В умовах радянського тоталітаризму, який з часом слабшав та шукав нові форми існування «соціалізму з людським обличчям», версій щодо подій та фактів не могло бути багато. Версія завжди була одна — офіційна. Так і по відношенню до трагедії Бабиного Яру. У підручнику історії, який вивчали всі радянські діти, закріпилася версія, вироблена Політбюро КПРС. Це ж трактування просувалося на всіх рівнях і на Заході. Десятиліття продукування правди, вигідної Кремлю, до цих пір даються взнаки. Найяскравішим проявом відрижки радянського минулого став виступ президента Ізраїлю Реувена Рівліна у Верховній Раді України під час парламентських слухань на тему «75-і роковини трагедії Бабиного Яру: уроки історії та сучасність». Без натяків він заявив, що пособниками нацистів у розстрілах в Бабиному Яру були українці, серед яких «особливо виділялися бійці ОУН». Виходить, виділялися знущанням, за заявою Рівліна, ті, хто прийняв мученицьку смерть разом з євреями та іншими народами.

Повторювати радянську версію участі бійців ОУН у розстрілах євреїв в Бабиному Яру (це не підтверджується жодним офіційним — ні німецьким, ні радянським — документом), це все рівно, що говорити про пряму відповідальність євреїв у масових розстрілах українців працівниками НКВД сталінського періоду, адже серед них великий прошарок складали саме євреї. Такі аналогії можуть призвести лише до непорозумінь, побутових образ і геостратегічного розбрату. То ж чому саме подібні порівняння ми нині чуємо з вуст президента Ізраїля?

Вплив Радянського Союзу, а згодом проімперської Росії на ізраїльський істеблішмент та суспільство щодо певних історико-ментальних трактувань минувшини формувався десятиліттями. Але саме зараз необхідно рішуче позбавлятися від стереотипів та шаблонів радянських часів, очищати історію від бруду і омани. Україна це вже робить. Нашим ізраїльським колегам теж варто задуматись над багатьма питаннями минулого і сучасності. Зрештою, сьогодні в Майданній Україні наші два народи мають набагато більше спільного, доброго і світлого, того, що об’єднує, ніж того, що може робити нас ворогами на побутовому рівні.

Історія береже пам’ять про тих, хто ризикуючи власним життям і долею своєї родини, рятував приречених євреїв від смерті. І недарма до почесного звання «Праведник народів світу», заснованого ізраїльським Національним інститутом пам’яті Катастрофи і Героїзму «Яд Вашем» у 1963 році згодом, у 1989 році додалось звання «Праведник Бабиного Яру». Його удостоєно 662 особи — українці, росіяни, поляки, білоруси, татари, вірмени, греки і німці.

Це не всі лицарі духу і честі, які спасали євреїв не лише у Бабиному Яру, а протягом всього періоду нацистської окупації. Чимало імен залишилось невідомими. Чимало імен відомі, але в силу певних причин, зокрема, радянсько-імперської ідеології, яка домінувала (або була присутня в тій чи іншій мірі) в багатьох країнах світу, вони так і не стали праведниками. Найперше маю на увазі предстоятеля Української греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького, завдяки зусиллям якого під час Другої світової війни врятовано понад 160 євреїв. З 1981 року питання надання йому звання «Праведник народів світу» піднімалось неодноразово, востаннє 2007 року. І щоразу позитивне рішення блокувалось. При тому, що за порятунок саме євреїв Андрей Шептицький посмертно удостоєний польської нагороди «Орел» товариства Яна Карського, американська правозахисна суспільно-політична організація, що протистоїть антисемітизму та іншим формам нетерпимості стосовно євреїв у 2013 році нагородила митрополита за «відвагу і героїзм у порятунку євреїв» під час Другої світової війни, нижня палата парламенту Канади 2012 року одноголосно визнала ці ж діяння прикладом «відданості основним правам людини». Праведником Андрея Шептицького у 2008 році визнала українська єврейська громада. На питання «чому Андрея Шептицького не визнали праведником народів світу» відповідь ми знаходимо у голови Асоціації єврейських організацій і громад України, члена наглядової ради Української Гельсінської спілки з прав людини Йосипа Зісельса. В одному із недавніх інтерв’ю він свідчить, що «Ізраїль розвивався під великим впливом СРСР. До 1977 року це була фактично соціалістична держава, де при владі були ліві партії. Вони співали радянські пісні на івриті». Вже давно немає Радянського Союзу. Але «радянські пісні на івриті»,  як ми переконалися, звучать і досі.

Втім, виступ президента Ізраїлю Реувена Рівліна - це добра нагода пересвідчитись у щирості відносин між нашими країнами і народами. Певен, що після цього публічного скандалу ми зуміємо знайти точки дотику та спільного пошуку істини. Важливішим є інше. Планетарний світ мирної цивілізації зараз перебуває у ситуації, коли визначальними стають не лише дії, а, насамперед, слова. Агресії фізичні лише доповнюють агресії комунікаційно-контентні. А саме в цій площині — комунікаційно-контентній — путінський режим проводить проти нас, українців, та й проти усього іншого світу брутальну агресію. Тому повторювати постулати минулого, перетворювати їх на реалії сьогодення є найбільшим сприянням кремлівським технологам у їхньому намаганні перетворити світ на атмосферу постійного тотального цинічного зла. Ми не маємо права мовчки спостерігати за цим насиллям з боку держави-терориста Росії. Маємо протистояти і закликати до цього світ.

Відзначення 75-х роковин трагедії Бабиного Яру, до якого доєдналася майже тисяча делегацій з різних країн, є нагальною нагодою задуматись над вічними питаннями людського буття і людської відповідальності. І заявити про неприпустимість потурання агресору будь в чому ні в минулому, ні в сьогоденні. Найкраще про це сказав у своїй промові під час жалобної церемонії вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру Президент України Петро Порошенко: «Урок Бабиного Яру – це нагадування про страшну ціну політичної та моральної короткозорості. Це – спомин про те, що потурання агресору лише розпалює апетит».

І насамкінець. Тема геноциду як гіперпроблема світової історичної практики має отримати новий рівень цивілізаційного звучання. Відправною точкою тут може стати саме відзначення 75-тих роковин трагедії Бабиного Яру. Трагедії, які відбулись в минулому, тоді не повторюватимуться, коли ми зуміємо об’єднати пам’ять всіх народів в спільне розуміння несприйняття будь-яких агресій між державами і народами, спільне розуміння свого майбутнього, спільний захист вистражданих віками демократичних цінностей глобального гуманізму.

Тому зараз потребує об’єднання в єдине розуміння і відстоювання як теми загальнолюдської пам’яті і як засобу “для розуміння живих форм” така постановка: геноцид українства – Голодомор, єврейства – Голокост, кримськотатарського народу – тотальна депортація 1944 та 2016 рр. та окупаційна заборона Меджлісу. Цей ланцюжок загальної пам’яті може розширюватися, але не має права обірватися від наступу глобальної агресії тотального цинізму, який зараз продукує путінська Росія.

Опубліковано в Новини

Гімн

gimn1

help

Контакти

Адреса: 03150, м.Київ, вул. Антоновича, 157

тел. +38 (044) 200-22-01

E-mail:  patriot-org@ukr.net

 Прес-служба:   044 200-22-01;  063 829-77-46

                         

Соціальні мережі

Партнери партії